Путін поклав око на всю територію країни: не Україна, а “історична Росія”.

Володимиру Путіну вигідний конфлікт на Донбасі.

Перше. Зовнішньому споживачеві він пропонує картину, нібито влада Росії є безневинними овечками, яких покарали ні за що, а Захід нібито зробив багато помилок. Тому поки він їх не виправить, невинна Росія нічого робити не буде. Наприклад, нещодавно російська делегація повернулася в ПАРЄ, незважаючи на те, що Кремль продовжує вести агресію проти України, а Крим, як і раніше їй не повернуто. Ця історія дозволяє Путіну заявити: «Ось бачите, ми мали рацію, а вони – ні. Перший крок щодо виправлення своїх помилок Європа зробила. Зробить і наступні. Треба просто вміти чекати. Нам довелося почекати 5 років, але в цій боротьбі виграли ми. Тому будуть і інші кроки – рано чи пізно. У випадку з ПАРЄ треба було 5 років, в інших випадках термін буде іншим. Але так чи інакше Захід все одно відмовиться від своєї позиції, а ми міняти нічого не будемо ». Те ж саме Путін скаже і в Росії: бачите, ми витримали ці 5 років. Значить, і санкції рано чи пізно теж скасують ». 

Друге. Наявність дипломатичної напівізоляції дозволяє Путіну підтримувати жорстку дисципліну в російській системі влади. Ще в грудні 13 року для співробітників держапарату і силовиків були введені обмеження на їх поїздки за кордон. Потім ці обмеження були посилені. Тепер не мають легальної можливості виїзду за кордон кілька мільйонів чоловік, що працюють в держапараті і службовців в силових структурах Росії. Таким чином, у Путіна з’явився новий інструмент для контролю над держапаратом і силовиками, підкріплений тепер ще й зовнішніми санкціями.

Третє. Санкції – як секторальні, так і персональні – змусили багатьох великих бізнесменів прийняти принципові рішення для себе – або виводити кошти за межі Росії і перебазуватися на Захід. Або ж навпаки – виводити кошти з Заходу і повертатися в Росію. Ті, хто був змушений перебратися в Росію, стали більш залежними від Путіна. Західні санкції не перетворили їх в антипутінський революціонерів. А навіть зміцнили путінський режим, давши йому покірність і підтримку з боку частини великих бізнесменів.

Четверте, найголовніше. Для Путіна війна проти України носить особливий, сакраментальне, характер. В його уяві важливе місце займає поняття так званої «історичної Росії». Це не тільки відмова у визнанні існування таких народів, як українці і білоруси. Це і сприйняття їм його війни проти України не тільки як війни за територію, а й як священної війни «русского мира» за відвоювання у «ворожих сил» свідомості мільйонів людей.

Якщо в 2014 році Україні вдалося б відстояти Крим і Донбас, то така теза міг би і не закріпитися в його свідомості. Але за 5 років конфлікту такого роду фантазії глибоко вкоренилися в його голові. 9 травня на параді в Москві вперше в публічних промовах, та ще перед військами, він застосував термін «історична Росія». До цього моменту він використовував його лише в статті 2012 року. У ній він пояснював, що під «історичним державою Росія» він розуміє територію так званої «великої Росії», що склалася в 18 столітті.

Іншими словами, західний кордон «історичної Росії» близька до кордонів Російської імперії після трьох поділів Речі Посполитої. Виходить, що до такої «історичної Росії» Путін відносить велику частину сучасної України за винятком лише Галичини, Закарпатської України та Буковини.

Як відомо, увагу української громадської думки зараз залучено насамперед до Донбасу, і вже менше до Криму. А у Путіна в голові сидить не Донбас і не Крим, а вся Україна до західних кордонів Російської імперії станом на кінець 18 століття.

Українським колегам, що збираються досягти проривів на переговорах з господарем Кремля, слід мати на увазі, з ким і чим вони мають справу, і які мрії особи, з яким вони збираються сідати за стіл переговорів

Джерело